Мандруючи УкКраїною - в пошуках пригод в осінніх Карпатах

[Giantlemann]

пробачте, просто ваш похід навіяв мені ці спогади...

В чому річ? То ж є однією з цілей написання подібних звітів - не лише надихнути початківців на мандри, а й дати можливість собі та друзям згадати приємні миттєвості життя.

[Giantlemann]

Псі: Я вже уявив, як Твої "двухподвісні знайомі", з галасом та реготом, зі шмарклями на обличчі, проїзджають по тому броду, здиймаючі хвилі з джерельної води, та зі шмарколь

Досить вірогідно. Але я не наважився, бо баул досить важкий, а каміння дуже слизьке.
А ось щоб сказала ваша банда ДДТ

двоколісно-двопідвісних товарищів

про 30 метрів підйому прямо по річці? Іхтіандрів маєте у складі?

[Giantlemann]

Трек першого дня

phpBB [media]

[Giantlemann]

День 2 - ...

Позасинали здається дуже швидко. Вночі я чув лаяння собак та якесь виття. Хто то був насправді – важко сказати. Можливо навіть вовк. Та мені вже не було страшно. Загинути від дикого звіра все ж приємніше, а ніж від снарядів, що падали декілька тижнів перед тим. На ранок стало прохолодно. Десь о шостій годині всередині намету температура була лише 5 градусів. Ми маємо не самий гірший намет, який досить добре може тримати тепло, тому припускаю, що температура на вулиці була в районі нуля, а може навіть і з невеликим мінусом. Вставати та збиратися в такому режимі зовсім не хотілось, тому вирішили полежати на годинку більше, поки туман хоча б трохи розвіється. Турбувався лише про те, щоб корови, яких могли зранку гнати на сніданок, не затоптали нас.

Годині так о дев’ятій умови стали більш комфортні. Кохана, озброївшись фотоапаратом, зробила декілька кадрів ранку в Карпатах. Файно. Дуже файно. Отримали першу порцію натхнення та позитивної енергії на день.

[Giantlemann]

Сніданок, гарячий чай, повільні збори, небо, що ставало більш блакитним, повітря, що потрошечку, але ж таки грілося і в решті годині об 11-тій ми рушили. Хоча правильно було б сказати «поповзли». Зразу треба було йти по річці, потім декілька раз перейти впоперек і далі вже вліво без неї, лише з малими струмочками. Юкон виявився сельнійшим та переміг Рафаловець!











З одногу боку було легше, бо не треба було йти по холодній воді, але з іншого градієнт був більший, штовхати велосипеда по слизькій дорозі не просто. На поворотах грунт був дуже розбитий, перетворюючись на болото. Мусили або дуже обережно обходити по краю дороги, або навіть зрізати поворот по більш крутому схилу, аби не лізти в багнюку.





Градієнт зростав. Ми вкотре переконалися, що зупинитися було правильнім рішенням, тому що швидко цю ділянко в темряві ми би не здолали, а достойного місця для стоянки не було зовсім. Нарешті з’явилась стара бруківка, яку будували легіонери. Перти в гору ровери від цього не стало набагато легше, але точно приємніше – наші колеса котяться там, де відбувалися історичні події, де солдати на конях перетинали цей перевал.





Незадовго до перевалу дорога стала ще крутішою. Перти ровери було непросто, тому ми вдвох заперли мого велосипеда, а потім я дружини.



В 12:15 ми вийшли на перевал. Ділянка, яка мала б зайняти від сили пів години зайняла майже півтори!

[Giantlemann]

Вихід з лісу був досить таки ефектний. Перед нами постала чудова зелена галявина та маківки гір. Та перед тим як вибратися на оперативний простір, мусили здолати останню калюжу.





Видно, що дощі тут були зовсім недавно і вода не встигає випаровуватися навіть на відкритій ділянці. Поки я довозив велосипеди, кохана дружина вже озброїлась фотоапаратом, намагаючись хоч трошечки зафільмувати чудовий краєвид.

[Giantlemann]

Аж раптом я почув сильний гуркіт, шум та тупотіння.
Зліва з гори біг кінь! Та не один кінь, а цілий табун коней!!! Я лише встиг крикнути щось, накшталт «Дивись! Фотографуй!». Але разом з тим злякався, аби цей табун не збив мою кохану. Зграя спускалась мов щось міфічне з неба. Здавалось, ми обидва марили. Гуркіт від копит важко передати словами. Кожен кінь був не схожий на свого товариша. Дикого табуну коней на такому просторі ми не зустрічали у своєму житті ніколи. Скоріш за все вони і не були дикі, бо ми знайшли багато слідів від підков. Проте життя на гірських просторах робить цих тварин по справжньому вільними. Табун, спустившись з вершини, зробив пару кіл по галявині та декілька хвилин перепочив. Ми пильно їх розглядали, чого не скажеш про їхню зацікавленість нами. За декілька миттєвостей тварини зібрались в зграю і риссю зникли в лісі.





























Враження та відчуття були просто не вимовні. Це була гарна винагорода за наші старання та за ризик.

Взагалі, аналізуючи наші мандрівки, можна впевнено сказати, що ми завжди отримували винагороди за наші відчайдушні наміри. Тому, любі друзі, не бійтеся ризикувати. Життя іде зараз, іншого наврядчи хтось подарує вам. Любіть життя і воно полюбить вас!

[Giantlemann]

Після такого, настрій був не то щоб добрий чи піднесений. Наші відчуття та поведінка були наче ми під впливом важких наркотиків. Ми бігали, кричали, жартували, дуркували, робили жартівливі фото і апофеозом всьому було «колесо» дружини. Що називається хапали кайф від конкретної хвилини та життя в цілому.















Ми дуже жалкували, що не встигли дійти до перевалу вчора. Ранок був би тут просто божественний. Через перевал Легіонів проходить декілька піших маршрутів. Думаю без баулу в гарну погоду мандрівка велосипедом була б дуже цікавою.

phpBB [media]

phpBB [media]

[Giantlemann]

На вершині провели близько години. До речі саме тут проходить межа між Івано-Франківською та Закарпатськими областями. Холодний вітерець та час квапили нас вперед. В мене була думка перевзутися в вело кросівки, бо з іншого боку великої річки не очікувалось, проте вирішив не поспішати. Слід зауважити, що дороги на карті не було, ми лише знайшли приблизний піший маршрут.

Спочатку дорога була дуже доброю, залишки бруківки.







Десь через 300 метрів була ділянка з дуже сухою дорогою та галявиною. Настрій був бадьорий. Думаю не злукавлю та буде дуже доречним сказати, що «Нічого не віщувало біду». Приблизно метрів через 200 нам зустрілась велика калюжа, яку нам вдалося здолати досить швидко. Віка, як належить дамі, елегантно та невимушено перестрибала воду по камінчиках, в той час, як я пер ровери навпростець. За калюжею ми зустріли досить симпатичний будинок з гордою та гучною табличкою «вулиця Довбуша 35а».

[Giantlemann]

Після такої зустрічі, найменше, на що ми могли очікувати – проспект чи як мінімум центральну площу. Проте єдине що ми зустріли цікавого, була велика калюжа прямо на дорозі, яку охороняла добре вимішана грязюка.



Таке враження, що вода в ній була цілюща і лише обрані мусили дістатися неї. На здолання десяти метрів було витрачено хвилин 12. Варіанту обійти не було, тому я переносив велосипед з баулами через багнюку. Було, м’яко кажучи, не просто. Декілька разів я втрачав рівновагу через ковзання ноги в резинових капцях і думав, що впаду. Лише чудо вберегло мене від позору. За велосипедами настала черга дружини. На щастя її переніс теж вдало. Проте, повертаючись за нею, нога знайшла дуже вдале місце і увійшла сантиметрів так на 30. Витягнути ногу з капцями було не реально. Хто бував у багнюці, той мене зрозуміє добре. Тому з над зусиллями дістав спочатку ногу, а потім руками капці. Як ви розумієте чистим від цього я не став.

Трохи причепурившись рушили далі. Рухались не по дорозі, бо вона була як збите суфле – ніжне та в’язке, а по краєчку над дорогою. Ну, «рухалися» - теж великий аванс для того повзання, яке ми видавлювали із боротьби себе з навколишньою природою. А вона була тут дуже дика. Ліс густий, мокрий, запах не розбавлений, все навкруги було без ГМО. Сама «дорога» поступова почала утопати немов рів.



Глибина його коливалася в межах метра-двух. Не довго рухаючись дорога повернула праворуч. Пройшовши метрів так з 50 на розвідку, виявилося, що на дорогу витікає невеличка ріка і стає з нею єдиним цілим. Варіанту йти по дорозі або вздовж неї не було. Пішли навпростець лісом. Де сам, де вдвох мусили переносити велосипед через завалені дерева, каміння, річку, тощо. Про чистоту я вже забув. Думка була одна – йти вперед та не впасти. Резинові капці, час від часу застряючи в грязюці або просто ковзаючи по ній, поступово розтягувались від чого тримати рівновагу було дуже не просто. Десь за чверть години ми здолали приблизно метрів 60. В голові промайнула думка: «Якщо це здолали, то вже все здолаємо, бо що може буде гіршим за це». Слід зауважити, що в нас був настрій спілкуватися та навіть жартувати. Нам повезло в тому плані, що ріка розійшлася шляхами з дорогою так же швидко, як і зійшлась. Більш того, дорога мала невелику ділянку виположування і навіть мали змогу трішки йти по ній.



Не довго. Досить різко дорога знову стала перетворюватися в рів і навіть змусила повернути назад. Знов ділянка по лісу. Метр за метром, поступово, велосипед за велосипедом, але вперед! Почала накопичуватися втома, ноги колекціонували насічки від гілок. Здолавши чергову ділянку, мусили перейти на другий бік «дороги». Зі сторони це мало вигляд як вправа «перенеси велосипеда через двометровий рів». Спускаючись, я таки посунувся та впав, але мені вдалося впасти добре – велосипед вдарив по нозі не сильно, а завдяки тому, що двома руками тримав ровера, при падінні не виставив інстинктивно руку і це, напевне, врятувало мене від перелому. Врешті решт ми перенесли велосипеди на інший бік. Та куди рухатись і як ми ще не знали.

Уявіть собі картину. Ви їдете поперек схилу гори. Цей схил перерізає рів глибиною метра з чотири в який стікають лісові струмки, замішуючи тісто із дуже в’язкої грязюки. Ліворуч ліс завалений гіллям та деревами, в 20 метрах тече ріка. Праворуч – ділянка вирубаного лісу. Що робити? Пішов на розвідку з правої сторони. Тут не було лісу і я сподівався проскочити. Та де там! Відсутність дерев призвела до утворення болота навіть на схилі. Декілька разів я втрачав капці в багнюці і доставав їх знову руками. Весь схил поріс ожиною. Було дуже не приємно йти, всі ноги були зранені мікропорізами. Але я дійшов до низу, де наш шлях перпендикулярно перетинався з якоюсь дорогою та рікою. Пройшовши праворуч метрів триста стало зрозуміло, що дорога вся в грязюці, але йти і навіть штовхати велосипеди по ній можна. Іншого вибору в нас просто не має. Була думка навіть повернути назад на перевал – така важка дорога виявилась. Повертався я з іншої сторони рву. Тут я знайшов ледь помітну пішу стежинку. Вона блукала поміж дерев, але була не розбита, тому рухатись можна було.

[Giantlemann]

Повернувшись до дружини, мав сповістити погану новину. Далі лише по грязюці, причому вдвох. Один я не зможу долати ділянки з велосипедом, потрібна допомога. Тому кохана дістала свої резинові капці і перевзулась в них. Весь цей час вона була в велокросівках і змогла зберегти ноги сухими та відносно чистими!

Я вирішив рухатися зліва по стежинці. Пустився невеликий дощик. Зразу же був мокрий схил із глини, тому вперше довелося розділити баули та велосипеди. Та навіть це не дуже допомогло. Капці вже були дуже розтягнуті і крутились на стопі підошвою догори. Тому я просто їх зняв і по малу, потрошечку, дуже повільно, але за чотири прийоми здолав 20 метрів глини не впавши.

Далі рухались по стежинці, допомагаючи одне одному долати перешкоди. Дуже обережно, дуже повільно, під шепіт дощу, але вперед! Тут же я згадав прислів’я, яке сам же колись і придумав: «One way – road ahead!».

На перетині двох шляхів біля річки дорога була знову розбита, наче хтось навмисно попрацював тут міксером. Я йшов спереду, намагаючись знайти оптимальній шлях, щоб не встряти по коліно, а лише на чверть ноги. Не по вуха, але сантиметрів на 20-40 наші ноги занурювалися у багнюку, з якої доводилось самих себе діставати. Задоволення, я вам скажу, не з приємних. Вийшовши на перпендикулярну дорогу, що йшла вздовж річки з загадковою назвою «струмок Подешурна», зробили дві важливі речі. По-перше, роззулись повністю. Йти в резинових капцях, що в повноту стали на два сантиметри ширше, не було можливості – вони крутились та постійно застрявали в багнюці. По-друге, вдягли дощові плащі по типу пончо. Досить зручна річ, мушу вам сказати. Дуже навіть! Маст хев в поході, де плануються дощі.

На годиннику початок п’ятої. Декілька кілометрів вниз (2,6 якщо бути точним) ми долали близько двох с половиною годин! А згадавши, що перші метри за перевалом ми здолали досить швидко, то отримаємо в сухому залишку реальну швидкість пересування аж цілих… вибачте, цілий кілометр на годину!!!

[Giantlemann]

Невеликий ліричний відступ.

Переглядаючи дома фотографії, виявилося, що в нас є фото лише першого кілометру спуску. Це свідчить про те, що ми були сконцентровані лише на здоланні ділянки шляху. Так само було і в Піренеях – декілька кілометрів снігу, а фото всього штук п’ять. Сидячі вдома в теплі та комфорті навіть я не картаю себе, що можна було зробити більше фото та відео. Але той, хто потрапляв у халепу нас зрозуміє.

Щоб якось передати візуально атмосферу та настрій дороги, я знайшов декілька відео та фото в інтернеті, на мою думку дуже красномовних.

LP.jpg (187.78 Кб) Просмотров: 1314

Фото від користувача Коля Козурак

phpBB [media]

[Giantlemann]

Отже, роззброївшись взуттям, босоніж продовжили нашу мандрівку. З середньою швидкістю 3-4 км.\год.

Зліва зустріли пару грайливих водоспадів. Ліс тут дуже рідкий, видно йде інтенсивна вирубка. Багато зсувів ґрунту та повалених дерев. Дорога не така розбита, йти можна, час від часу докучають гілки, кинуті лісорубами та калюжі. Дощик посилився та на пару з вітром почав докучати. Метрів через 500 зустріли лісоруба, що повідомив нам про добру дорогу десь через кілометр. Ми зраділи появі живої людини, а він, здається, навіть не здивувався двом людям з велосипедами у багнюці. Начебто два рази на день тут такі влипають.

Також зустріли джерело з колоритним написом: «Не квас, не пиво, на смак диво!». Не скуштували, бо мали добрий запас води. Ще приблизно через 500 метрів зустріли великий тягач з деревиною. Він стояв прямо на дорозі і обійти його було дуже не просто бо така вузька була ця дорога. Водій пильно нас роздивлявся та навіть посміхнувся навздогін, мовляв «Удачі!».

Врешті решт дістались місця, де начебто мала початися добра дорога. Але спочатку минули ще один тягач та були зупинені чимось душе голосним, що рухалось на нас. З права спускався дуже старий гусеничний тягач, що волочив за собою жменю (мабуть з десяток) великих дерев на тросах. Спустився, що називається, «вчасно». Повністю перегородив нам шлях вперед. Лише цього нам не вистачало! Щоб обійти притягнуті дерева, мусили обійти ще один тягач, здолати ділянку надрозбитої дороги та пертися по пригорку вздовж інших дерев, які вже тягав колісний трактор з великими ланцюгами. Тепер картина стала повною і питань, хто і як місить багнюку в горах більше не виникало. Велосипеди переносили вдвох один. Роблячи черговий крок в болото, я послизнувся та пальцем ноги в’їхав в гілку. Повезло, що лише поранив ніготь, не зірвавши його.

Здолавши і ці перепони, побачили пару старих хатинок, худобу та їх хазяїв. Краща дорога була зовсім близько, та здолати останні метри заважив колісний тягач, що причепив декілька дерев та почав з ними їхати прямо на нас. Від біди подалі мусили зійти майже в річку. Дерева проскочили в декількох метрах від нас та раптом тягач зупинився в черговому морі багнюки, по іншому це важно назвати. Хитрими маневрами намагався виїхати, час від часу стаючи на дибки, трішечки відірвавши передні колеса від землі. Згадався епізод з фільму «Пункт призначення 2». В повітрі стояв густий запах тухлої соляри та масла.

Ділянка в 1,8 кілометрів була подолана рівно за годину! На годиннику початок сьомої, до першого населеного пункту Лопухова - 15 км, до наступного Усть-Чорна – 23 км. На перевалі ми планували доїхати аж до Красної до якої з даної точки було 38 км.

[Giantlemann]

Отже, нарешті «дорога нашої мрії». Тут я вже зрозумів, що ми виживемо та гірше позаду. Повертаємо ліворуч, минаємо кладовище легіонерів та починаємо рух на велосипеді! Єдине, що відрізняло цю дорогу від попередніх 4-х кілометрів, кам’яна підсипка, що не давала перетворити дорогу в болото. Проте рухатися було не просто. Постійна тряска та регулярні калюжі швидко примножували втому, що накопичилась під час вправи «перенеси велосипеда через болото». До речі, ми вже не зважали на калюжі та їхали прямо в них. Я згадував розповідь хлопців, що під час походу по Грузії змагалися, хто яскравіше здолає чергову калюжу. Кожні хвилин 10 ми зустрічали тягач, що возить ліс. Видно, що люди тут взялись за природу міцно. І вже ніхто її не врятує.

Вітер посилився ще більше, бажання рухатися навіть по такій дорозі не було ніякого. Кохана, запитала, чи досить в нас води на повноцінну ночівлю. Отримавши позитивну відповідь, запропонувала почати придивлятись місце для стоянки, аргументуючи доцільністю вчасно дати організму відпочинок та не «вшататися» остаточно. Вона, як людина досвідчена, мала рацію, тому я був згоден. Проте я не був впевнений, що простий відпочинок після купання в холодній річці та в сиру погоду з температурою близько 0 вночі дозволить нам повноцінно прийти в себе. Та більш за все я переймався, щоб ми не застудилися після таких мандрів. Саме тому наполягав доїхати до Лопухова і там знайти притулок у людей. Зважаючи на те, що ціль була одна, а методи різні, мусили дуже жваво обговорювати, як поступити найкраще. Проте підходящого місця не було в осяжному майбутньому, тому рухалися вперед. Весь наш шлях був уздовж річок. Я уявляв собі, як би тут було добре в сонячну погоду.

Наближаючись до Лопухова стали зустрічати час від часу людей. Як ви розумієте, справжній леді не личить з’являтися у високому суспільстві в вечірній час маючи неохайний вигляд. Тому виділили хвилин п’ятнадцять на купання в річці себе та роверів. Дивна річ, але грязюка вже встигла добре висохти на ногах і мусили її віддирати як справжнього козака від горілки. Причепуривши носика та коней, перевдяглись в більш теплу одежу та вперше за добу я вдів вело кросівки.

Брустури (стара румунська назва Лопухова) почався здалеку. Спочатку хатинка, дві, … поступово село ставало справжнім селом. Було ще досить світло, тому я не зосереджувався на пошуках житла. Моя надія була на асфальт, який мав з’явитися в селі, який мав дуже швидко з гірки привести нас до Усть-Чорної, де стовідсотково було житло. Десь проїхавши 1\3 села, ми таки зустріли асфальт. Дякуючи йому за наявність, поставив знак на мапі. Вдячність виявилася передвчасною. Через сто метрів асфальт так же раптом зник як і з’явився. А я вже такий розумний встиг розрахувати, через скільки часу нас чекало тепле житло. Прямо всередині села таки знову з’явився просто ідеальний асфальт, якому позаздрить навіть столиця. Хоч і з осторогою, але поставив відмітку. Безапеляційно доклав дружині, що зовсім скоро нас чекає гаряча ванна та чай. Бовдур! Як можна давати такі обіцянки в Карпатах!?

Через кілометр ідеальний асфальт в притаманній манері зник і почалась дорога, що з’явилась на білий світ після ґвалту асфальту і дощу над старою ґрунтовою дорогою. Здається ґвалтували довго, здається до тепер ґвалтують. Де подівся той мужній гуцул, що подарував Лопухові аж кілометр доброї дороги та надію на інфраструктуру, я й гадки не маю. Вважається, що зазвичай жінки та погода явища не передбачувані. Я завжди додаю до цього переліку карпатські дороги, причому ставлю їх на перше місце. В моєму варіанті це звучить так: «Більш непередбачуваними ніж жінки та погода можуть бути лише дороги в Карпатах». Запам’ятайте моє прислів’я, якщо збираєтесь в велопохід Карпатами!

Отже, далі дорога являла собою мікс, а мені здається навіть ремікс, з ям, ґрунтівки та древньої дороги с твердим покриттям. Повільно, втомлені, мов п’яні маневрували по дорозі з ввімкненими фарами з надією знайти добрий притулок. Перед Усть-Чорна дорога декілька разів зігнулась, бо по обидва боки насувались гори і ми їхали мов в якомусь маленькому каньйоні. Згадався перший похід, коли їхали вздовж Ріки.

[Giantlemann]

Гармін показав, що в У-Ч є що найменш три місця цивільного відпочинку. Та раптом, за 300 метрів до виїзду на трасу, справа, посеред лісової темряви було облаштоване кафе. Ми вирішили запитатися, чи є в них номери. Молода офіціантка з підозрілим та трохи розгубленим видом відповіла, що є номери за 250 грн\доба на двох зі сніданком. Проте єдине, що мене цікавило, це наявність гарячої води. Отримавши позитивну відповідь, тут же доповів дружині на вулиці, що ми врятовані. Та нас чекав невеличкий сюрприз. Кафе виявилось не простим, а справжньою тур базою. Тому нас відвели в окремий корпус. Жіночка, побачивши кількість наших речей та наш вигляд, мабуть будучи жіночкою досвідченою, запропонувала нам замість стандарту на третьому поверсі, напівлюкс на першому, щоб не бруднити підлогу на поверхах.

Номер видався більш ніж пристойний, обладнаний душовою кабінкою з масажними форсунками. Після водних процедур зробили собі доброго чаю, відмовившись від приготування супу, бо сил робити щось зовсім не було. Тільки після відпочинку я звернув увагу на свої ноги, тільки зараз став помічати рани та печіння, яке зовсім не відчував протягом дня. Враження від дня були дуже складні і точно їх не можна передати словами. Стовідсотково це був найважчий день в нашому вело-туристичному досвіді. Навіть двометровий сніг, який ми одного разу зустріли в Піренеях і через який мусили пробивати собі шлях декілька кілометрів, не був настільки важкий, ніж сьогоднішнє болото. Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті, цей день трішечки мене змінив, цей день змусив дивитися на деякі речі зовсім по-іншому. Саме в цей день я зрозумів, що ніщо не зможе зламати наше подружжя.

На дворі ляпотів дощ, ми позасинали дуже швидко…

[Giantlemann]

Трек другого дня

phpBB [media]

[Giantlemann]

Більше фото другого дня:

phpBB [media]

[Giantlemann]

День 3 – Релакс починається.

На ранок, зібравшись на сніданок, виявилося, що ми заселилися в досить пристойному місці, я б навіть сказав фешенебельному. Все навкруги було облаштовано досить стильно та якісно.





Сучасна бруківка, альтанки, гойдалки, альпійські гірки, багато зелені та квітів. В такому місці було дуже приємно знаходитися. Власне ми потрапили на базу відпочинку «Боркут».

Ранок в Карпатах




Сніданок був досить скромним (ми обрали млинці з сиром та кавою), але дуже смачним. Під час сніданку обмінювались враженнями від вчорашнього дня – порівнювали з попереднім досвідом та намагалися передбачити куди ще ми не влипли. За сусіднім столиком сиділа група пішаків мабуть зі Словаччини чи Угорщини. Тим часом за вікном накрапав дощик, а температура була близько 10 градусів. Зважаючи на фізичний, моральній стан, погоду, необхідність привести речі та велосипеди в робочий стан, і саме головне на місце, в якому знаходилися, вирішили залишитись ще на одну ніч.

[Giantlemann]

День було вирішено присвятити ремонту велосипедів та прогулянкам по околицям.





Почергово велосипеди були випрані в річці, що була в 10 метрах від комплексу. Течія навіть вздовж берега була досить сильною, тому один велосипед я часом не втримав та він подався в вільне плавання. Врятувати утопленика вдалося лише схопивши його в останню мить за колесо. Також нам пощастило, що зразу біля готелю була розташована бензоколонка. Вмовивши доброго чоловіка благанням порятунку, врешті решт отримав півтори літри бензину. Ровери після обряду очищення, мабуть покаялися та поводили себе чемно, не приндикуючи. Єдине, що требо було зробити – добре вимити ланцюги. Після вологих дня та ночі, переможцем в битві за звання найіржавішого ланцюга переміг Shimano HG75. Почесне друге місце за sram 870. Але бензин, ганчірка, терпіння навіть із брудного ланцюга здатні зробити сяючого стилягу.

Слід зауважити, що весь ранок йшов дощ, причому в звичному для гір стилі – то потрошку, то зливою, то зникаючи зовсім, поступаючись сонечку.

[Giantlemann]

Ополудні зібрались на прогулянку безпосередньо в Усть-Чорну. Село має велику та цікаву історію. Переповідати вікіпедію не має сенсу. Єдине, що потрібно зауважити обов’язково, на розвиток поселення впливали Австрійці та Чехи, а називалась місцевість – Königsfeld (Королівське поле).

Тільки-но ми вийшли на головну дорогу, що одночасно являється центральною вулицею, як отримали чергову порцію дощу. Мусили перечекати в автобусній зупинці.





Потому вже почали екскурсію. Спочатку знайшли симпатичний підвісний міст через Тересву.







А потім… потім нас накрила злива і ми знов чекали.

https://picasaweb.google.com/1040243174 ... 4457863282